Київський Патріархат: офіційний сайт
Головна

 

ПОШУК


КАТЕГОРІЇ НОВИН

Офіційні новини

Структура Церкви

Міжцерковні стосунки

Церква і суспільство

Освіта

Духовне читання

Сервер

КАЛЕНДАР

«    Березень 2010    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

 

Про підсумки засідання комісії Міжсоборної присутності в Києві Офіційно, Москва і Київ, Mіжцерковні стосунки


Прочитать на русском языке

Заява Прес-центру Київської Патріархії.


У ЗМІ було опубліковано окремі документи засідання комісії Міжсоборної присутності Московського Патріархату, яке відбулося 25 березня 2010 р. у Києво-Печерській Лаврі, а саме – вступне слово голови комісії митрополита Володимира та підсумкове комюніке й тези виступу заступника голови комісії, голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату (ВЗЦЗ МП) митрополита Іларіона (Алфєєва).

І. Зміст цих документів дає підстави для обережного оптимізму. Адже 25 березня комісією на рівні Московського Патріархату фактично схвалений той шлях, який митрополит Володимир і Синод УПЦ (МП) у вересні минулого року обрали для подолання розділення Церкви в Україні. Шлях цей полягає у тверезому погляді на реалії, які склалися в Українській Церкві за останні двадцять років, та у проведенні діалогу представників УПЦ (МП) й Київського Патріархату.

2 жовтня 2009 р. відбулося перше засідання сформованих двома Синодами робочих груп з підготовки діалогу, були оприлюднені  підсумкові документи засідання – протокол та заяви голів груп. В суспільстві підсумки першої офіційної зустрічі представників двох найбільших українських конфесій були сприйняті позитивно.

Але певна група всередині УПЦ (МП), провідником якої вважається митрополит Одеський Агафангел, розпочала активну кампанію з дискредитації самого процесу діалогу, його учасників і особисто митрополита Володимира (Сабодана). Як результат цієї кампанії можна розцінювати звернення Священного Синоду УПЦ (МП) від 24 листопада 2009 р., яке у значній частині як тексту, так і змісту не відповідало реальному стану справ і нічим не відрізнялося від подібних документів десяти- чи п’ятнадцятирічної давності. Це звернення було сприйняте, як поступка силам, що задоволені теперішнім станом Церкви в Україні, не бажають реального подолання церковного розділення і нічого не хочуть для цього робити.

Тому підсумки засідання комісії Московського Патріархату 25 березня ц.р., до складу якої входять як прибічники, так і противники діалогу з Київським Патріархатом, можна вважати прогресом у порівняні з позицією, визначеною у зверненні Священного Синоду УПЦ (МП).

В чому ми бачимо цей прогрес?

ІІ. 1. Митрополит Володимир у своєму слові на прикладі статистики зареєстрованих в Україні парафій Київського і Московського Патріархатів спробував показати реальний масштаб церковного розділення. Чи не вперше було визнано, що поза підпорядкуванням Московському Патріархату в Україні перебуває така кількість православних, яка є більшою за чисельність деяких Помісних Церков.

Від себе можемо додати, що в умовах відсутності фіксованого членства в парафіях і ліберального законодавства, статистика зареєстрованих державою парафіяльних статутів відображає стан справ лише частково і умовно. Насправді більш відповідну картину змальовують дані різних соціологічних опитувань, які дають приблизно однакові цифри – понад 30% жителів України відносять себе до Київського Патріархату, а близько 20% – до УПЦ (МП). Якщо спиратися на ці дані, то Київський Патріархат вже зараз не просто більший за деякі Помісні Церкви, а є однією з найбільших Церков Вселенського Православ’я.

2. Митрополит Володимир критично оцінює позицію самозадоволеної заспокоєності, яка притаманна окремим діячам УПЦ (МП). На відміну від тих, хто вважає, що на «розкольників» не слід взагалі звертати уваги, як на незначне явище, митрополит Володимир закликає активно діяти в напрямку подолання розділення Української Церкви, при чому діяти в дусі християнської любові та турботи про ближніх.

3. Зміст виступу митрополита Володимира підводить до думки, що обраний раніше шлях до діалогу між УПЦ (МП) і Київським Патріархатом є логічним продовженням ініціатив Патріарха Кирила щодо подолання церковного розділення, а тому не повинен викликати в Московському Патріархаті заперечення.

Слід зазначити, що в цьому контексті саме утворення комісії Міжсоборної присутності розцінюється, як відповідь на ініціативи, висловлені на передсоборній нараді УПЦ в січні 2009 р. Йдеться саме про ті ініціативи, офіційне схвалення яких було заблоковане групою митрополита Агафангела.

ІІІ. Деякі прогресивні моменти є і у позиції, висловленій головою ВЗЦЗ МП митрополитом Іларіоном.

1. Фактично він визнає, що практика прийняття до Московського Патріархату охрещених в Київському Патріархаті через звершення над ними «повторного хрещення» є принизливою і є перешкодою на шляху подолання церковного розділення.

2. Також він теоретично визнає можливою практику прийняття охрещених в Київському Патріархаті до спілкування з Московським Патріархатом і без «перехрещення».

Те, що Київський Патріархат не раз вже звертався до Московського Патріархату з вимогою припинити антиканонічну практику «повторних хрещень», зовсім не означає, що в УПЦ КП нібито є багато бажаючих перейти до УПЦ (МП), яких від цього нібито стримує лише така практика. Київський Патріархат не має жодних сумнівів у тому, що звершувані в ньому таїнства є благодатними і спасительними.

Тому припинення практики «повторних хрещень» більше потрібно не нам, а Московському Патріархату. Ми турбуємося про тих нерозумних єпископів і священників, а також несвідомих мирян, які, піддаючись пропаганді, тяжко грішать проти Церкви, Символу віри і канонів, звершуючи «хрещення» над вже охрещеними. Ті, хто відкидають таїнства, звершені у Київському Патріархаті, насправді відкидають не нашу Помісну Церкву, а Духа Святого, який реально діє у цих таїнствах. Тому «повторні хрещення», «повторні рукоположення» та інші подібні дії є тяжким гріхом, який лягає на душі як тих, хто його чинить, так і тих, хто до цього спонукає. Нагадувати про це – наш обов’язок братньої любові.

Слід також розуміти, що практика «повторних хрещень» рано чи пізно стане на шляху продовження діалогу, адже вона показує, що зараз до Київського Патріархату в Московському дехто ставиться не як до братів у вірі, а як до атеїстів, язичників чи іновірців. Діалог у таких умовах явно буде неможливий і безперспективний.        
         
IV. Окрім позитивних моментів у позиції митрополита Іларіона слід відзначити й ті пункти, з якими категорично не можна погодитися.

1. Глава ВЗЦЗ МП говорить про те, що «в даний час на Україні складається сприятлива ситуація для подолання розколу: йдуть в минуле ті політичні причини, які зумовили розповсюдження розколу». Після таких слів складається враження, що саме існування Київського Патріархату нібито тісно пов’язане з перебуванням при владі Президента Віктора Ющенка, і що з приходом нової влади значна частина Київського Патріархату нібито має повернутися до Московського Патріархату.

Такі думки – самоомана, якою в Московській патріархії себе тішать вже майже два десятиліття.

Слід нагадати, що Московська патріархія вже йшла схожим шляхом у перші роки президентства Леоніда Кучми. Як зараз керівники РПЦ існування Київського Патріархату пов’язують з Президентом Ющенком, так тоді його пов’язували з Президентом Кравчуком.

Тоді теж вважали, що прихід до влади опонента діючого Президента приведе до припинення існування Київського Патріархату. Тому, використовуючи вплив на державне керівництво України, Московська патріархія у 1994 – 1995 роках намагалася руками влади знищити Київський Патріархат. Взірцем цієї політики стали побиття міліцією похоронної процесії з тілом Патріарха Володимира (18 липня 1995 р.) і організація владою розколу в Київському Патріархаті напередодні Помісного Собору в жовтні того ж року.

Ці події хоча і важко були перенесені Київським Патріархатом, але згуртували навколо нього всі патріотичні сили України. Незважаючи на постійний тиск з боку владних прихильників Московського Патріархату, особливо на місцевому рівні, від того часу Київський Патріархат зріс, зміцнів і перетворився у повноцінну Помісну Православну Церкву.

Тому бажаючим потішати себе старими ілюзіями слід нагадати, що Київський Патріархат виник не за Президента Ющенка; що ідея автокефалії Української Церкви взагалі була проголошена понад 90 років тому. І весь цей час, незважаючи на зовнішні несприятливі обставини, ідея української церковної автокефалії мала і буде мати своїх послідовників, число яких постійно збільшується, в тому числі – в середовищі Московського Патріархату.

Слід нагадати, що всі заходи Московського Патріархату, спрямовані на знищення Київського Патріархату, виявилися безуспішними. Його не зруйнували ані беззаконні «позбавлення сану», ані відступники, приваблені обіцянками посад і санів, ані вороже налаштовані можновладці, ані накладена у 1997 р. беззаконна «анафема», ані штучна зовнішня ізоляція від спілкування з іншими Помісними Церквами, ані масова пропаганда, здійснювана проти нашої Помісної Церкви всіма можливими засобами.

Тому в Московській патріархії мають зрозуміти – Київський Патріархат буде існувати в Україні доти, доки наша держава є незалежною. Він буде існувати навіть і без цього, як у вигнанні та в підпіллі існувала протягом ХХ ст. УАПЦ. Для ієрархів Московського Патріархату настав час нарешті позбутися самоомани, а  на проблеми Церкви в Україні почати дивитися тверезо і об’єктивно.

2. На доказ попередньої тези митрополит Іларіон намагається навести приклади переходу парафій з юрисдикції Київського Патріархату до Московського Патріархату – зокрема у Вінницькій області. Але така аргументація не стільки підтверджує, скільки спростовує думку владики митрополита.

У відповідь на приклади переходу в УПЦ (МП) парафій у Вінницькій області ми можемо навести приклади переходу парафій з УПЦ (МП) до Київського Патріархату – у Чернігівській, Тернопільській, Сумській областях. Тому спроба видати події на Вінниччині, як ознаку якогось масового одностороннього руху, є невдалою і безпідставною.

Якщо ж ближче роздивитися мотиви тих, хто на Вінниччині вийшов з Київського Патріархату, то виявиться, що ці мотиви не мають нічого спільного ані з «покаянням у розколі», ані з «поверненням у лоно Московського Патріархату». Група Аксанюка-Строка ще за тиждень до переходу в УПЦ (МП) подавала прохання про перехід до УАПЦ. І лише не добившись там позитивної відповіді, подалась у Московський Патріархат. Змінити за тиждень три конфесії – хіба це покаяння?

Варто нагадати, що Московська патріархія раніше вже шукала та знаходила у Київському Патріархаті відступників, в тому числі й високопосадових. Але їхні гучні заяви та фальшиві «покаяння» не принесли Російській Церкві ніякої користі. Київський Патріархат може сказати про них – починаючи від колишнього митрополита Антонія (Масендича) і закінчуючи колишнім архієпископом Юрієм (Юрчиком) – словами апостола Павла: «Вони вийшли від нас, але ніколи не були нашими». Очевидно, що шлях пошуку іуд, які зрадять за 30 срібників – це не шлях до церковної єдності, і покладатися на таких діячів у справі об’єднання Церкви – безглуздо.

3. Митрополит Іларіон помилково вважає, що в Київському Патріархаті велика кількість віруючих перебуває «несвідомо». Дивно, як можна вірити в це при тому, що вся структура Московського Патріархату всіма доступними засобами протягом двох десятиліть постійно веде пропаганду проти Київського Патріархату. Виголошуючи такі заяви, митрополит Іларіон фактично визнає, що вся ця пропаганда є неефективною і малоплідною. Тому час московським ієрархам перестати обманювати самих себе, бо насправді тих, хто несвідомо належить до Київського Патріархату – десятки чи сотні, а тих, хто належить свідомо – мільйони.

4. Дивно чути від ієрарха, відомого, як один з провідних сучасних богословів Московського Патріархату, архаїчні судження про «безблагодатність» таїнств у Київському Патріархаті чи «відсутність» в ньому апостольського преємства. Особливо це дивно чути від ієрарха, який за посадою спілкується з інославними конфесіями – католиками і протестантами. Абсолютною непослідовністю виглядає те, що своїх співрозмовників з цих конфесій він вважає не тільки християнами, але й єпископами чи священиками, а православний Київський Патріархат ставить на один рівень з найбільш злісними єретиками чи нехристиянами.

Міркування ж митрополита про «форму таїнств у розкольників, яка при приєднані до канонічної Церкви наповнюється благодатним змістом» цілком аргументовано спростовується – у сприятливому для Київського Патріархату значенні – не тільки таким авторитетним для Московського Патріархату богословом, як Патріарх Сергій, але й відомим сучасним апологетом Московської патріархії протодияконом Андрієм Кураєвим у його полеміці з архімандритом Рафаїлом (Карєліним).

З цього приводу не можна не згадати і соборно затверджений документ Московського Патріархату – «Основні принципи ставлення Російської Православної Церкви до інослав’я», в якому міркування щодо благодатності чи безблагодатності таїнств є значно обережнішими і абсолютно не такими категоричними, як у виступі голови ВЗЦЗ МП в Києві.

Можна лише припустити, що такі міркування митрополита викликані не так його переконаннями, як кон’юнктурною необхідністю і звучать в силу посадового положення, яке він має у структурі Московського Патріархату.

5. Під час перебування у Києві та Львові митрополит Іларіон мав зустрічі з представниками Римо-Католицької Церкви – митрополитом М. Мокщицьким та папським нунцієм архієпископом І. Юрковичем. З останнім, як випливає з офіційних повідомлень, глава ВЗЦЗ МП говорив про діяльність Греко-Католицької Церкви в Україні. Взагалі-то практика проведення переговорів щодо Українських Церков між релігійними центрами, які знаходяться поза Україною, є дивною, неприйнятною і безперспективною. Але зараз не про це мова.

У Московській патріархії повинні зрозуміти, що саме завдяки руху за автокефалію Української Церкви православ’я змогло зберегти свої позиції в західних областях України, де зараз переважна більшість православних парафій не належить до Московського Патріархату. І є всі підстави передбачати, що утвердження в Україні єдиної Помісної Православної Церкви сприятиме зближенню з православ’ям значної частини українських греко-католиків, для яких однією з головних перешкод до такого зближення є небажання належати до Московської Церкви.

Ми глибоко переконані – Православна Українська Церква ніколи не об’єднається навколо Москви. Єдиний центр, навколо якого можливе об’єднання – це Київ.        

V. Підсумовуючи все викладене, можемо зробити висновок, що в УПЦ (МП) краще розуміють реальний стан справ в Україні, аніж в Московській патріархії, яка ще продовжує себе тішити марними сподіваннями. Разом з тим як у Московській патріархії, так і у Київській митрополії усвідомлюють, що шлях ігнорування Київського Патріархату, яким йшла РПЦ протягом багатьох років – хибний і безперспективний, бо він не веде до подолання церковного розділення, а лише поглиблює його.

Все це дає підстави до обережного оптимізму щодо перспектив подальшої підготовки до діалогу. Щонайменше – ця підготовка не припиниться і від її учасників можна очікувати на конструктивну й плідну роботу.

Прес-центр Київської Патріархії

 

 

 

 

Нова версія офіційного сайта УПЦ Київського Патріархату

СТАТИСТИКА

© 2006 Прес-центр Київської Патріархії