Київський Патріархат: офіційний сайт
Головна

 

ПОШУК


КАТЕГОРІЇ НОВИН

Офіційні новини

Структура Церкви

Міжцерковні стосунки

Церква і суспільство

Освіта

Духовне читання

Сервер

КАЛЕНДАР

«    Січень 2010    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

 

Про рішення комісії, яка засідала у Шамбезі Журнали Священного Синоду, Офіційно, Mіжцерковні стосунки


Прочитать на русском языке
To read in English

На своєму засіданні 23 січня 2010 р. Священний Синод УПЦ Київського Патріархату розглянув підсумки роботи Міжправославної підготовчої комісії, яка засідала з 10 по 16 грудня 2009 р. у м. Шамбезі (Швейцарія), у центрі Константинопольського Патріархату. Темою роботи комісії були питання автокефалії та автономії і способу їхнього проголошення, а також питання диптихів. За підсумками розгляду результатів роботи комісії Священний Синод УПЦ Київського Патріархату прийняв відповідні рішення (Журнал №1) і Звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія, Московського Патріарха Кирила та Предстоятелів інших Помісних Православних Церков.


ЖУРНАЛ № 1

ЗАСІДАННЯ СВЯЩЕННОГО СИНОДУ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

від 23 січня 2010 року під головуванням
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА


СЛУХАЛИ:

Доповідь Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета про засідання у м. Шамбезі (Швейцарія), в центрі Константинопольського Патріархату, Міжправославної підготовчої комісії, завданням якої було вироблення пропозицій для Всеправославної підготовчої наради щодо питання автокефалії та автономії, а також способу їх проголошення.

ДОВІДКА:

З 10 по 16 грудня 2009 р. в м. Шамбезі (Швейцарія), в центрі Константинопольського Патріархату, тривало засідання Міжправославної підготовчої комісії, завданням якої було вироблення пропозицій для Всеправославної підготовчої наради щодо питання автокефалії та автономії, а також способу їх проголошення. Востаннє ці питання розглядалися на засіданні наради у 1993 р.

Всеправославні підготовчі наради почали скликатися у 1960-х роках з метою підготувати проведення Святого і Великого Собору Православної Церкви, учасниками якого повинні були стати всі Помісні Православні Церкви. Одним з активних учасників роботи Всеправославних підготовчих нарад був Святійший Патріарх Філарет, який брав у них участь в сані митрополита, як представник РПЦ.

Серед головних проблем, з якими зіткнулися учасники нарад, є проблема автокефалії та автономії Церков і способу їхнього проголошення. З одного боку, Константинопольський Патріархат та група Церков, що його підтримує, наполягають на тому, що проголошення автокефалії є прерогативою Вселенського Патріарха. З іншого боку, Московський Патріархат та група Церков, що його підтримує, наполягають на тому, що проголошення автокефалії є прерогативою Матері-Церкви, від якої відділяється нова автокефальна Церква.

На засіданні Міжправославної підготовчої комісії у Шамбезі в грудні 2009 р. обговорювалися пропозиції для можливого зближення цих різних поглядів на питання проголошення автокефалії. Однак, прийняті комісією рішення залишають нез’ясованими багато важливих аспектів цього питання і носять лише попередній характер. Подальший розгляд питання про автокефалію має відбутися на засіданні Всеправославної підготовчої наради, час проведення якої є невизначеним.

Водночас, до участі у роботі і комісії, і наради, не запрошуються представники тих Церков, які найбільше зацікавлені у розгляді питання про спосіб проголошення автокефалії чи автономії, зокрема – Української Церкви, для якої це питання є дуже важливим. Також з рішень комісії видно, що її учасники зосередилися на формальних аспектах проголошення автокефалії, не розглядаючи принципових питань, а саме – критеріїв, при наявності яких та чи інша місцева Церква має право на автокефалію. У зв’язку з цим є підстави вважати, що прийняття на всеправославному рівні запропонованих комісією проектів рішень реально не вирішить існуючих проблем щодо питання проголошення автокефалії, а лише поглибить їх, що шкодитиме місії Православної Церкви в цілому .

УХВАЛИЛИ:

1. Констатувати, що спроби вирішити на засіданні 10-16 грудня 2009 р. Міжправославної підготовчої комісії у м. Шамбезі (Швейцарія) питання щодо автокефалії Церкви та способу її проголошення за відсутності представників тих Помісних Церков, долі яких це питання безпосередньо стосується, зокрема – Української Православної Церкви Київського Патріархату, не відповідають духові та традиціям соборного розгляду важливих питань життя всієї Православної Церкви.

З історії та діянь Вселенських і благочестивих Помісних Соборів Церкви бачимо, що для розгляду питань, які стосуються якоїсь місцевої Церкви, певних церковних діячів або їхнього вчення, завжди запрошувалися представники цих Церков чи відповідні церковні діячі, яким надавалася можливість обґрунтовувати та захищати свої думки чи дії. Права публічно в соборних засіданнях захищати свою позицію не позбавлялися навіть завідомі єретики, адже це відповідає принципу, сформульованому в Священному Писанні: закон не судить людину, перш ніж вислухають її (див. Ін. 7:51). Нажаль, Українська Православна Церква Київського Патріархату представниками інших Помісних Церков досі позбавлена права свідчити про свою позицію при розгляді на всеправославному рівні питання про автокефалію, яке її безпосередньо стосується. Цим порушуються відповідні настанови Священного Писання і соборні традиції Вселенської Церкви.

2. Звернути увагу Повноти Православної Церкви на те, що при розгляді питання про автокефалію Церкви учасники комісії обговорюють другорядні питання, але не розглядають принципового і головного – не формулюють на підставі канонів та історичного досвіду буття Вселенського Православ’я тих критеріїв, наявність яких надає право певній місцевій Церкви бути автокефальною. В цьому можна бачити спробу закріпити вже визнаними Помісними Церквами за собою виключне право довільно вирішувати – визнавати чи не визнавати ту чи іншу Церкву автокефальною. Така спроба повністю проігнорувати права Церков, які шукають визнання своєї автокефалії, є помилковою, недалекоглядною і шкідливою для Повноти Православ’я, бо вона не вирішує існуючих проблем, а лише поглиблює їх.

3. Підтвердити незмінність позиції УПЦ Київського Патріархату щодо питання проголошення автокефалії. Київський Патріархат, на підставі історії Православної Церкви та численних прецедентів виникнення нових автокефальних Церков, вважає, що автокефалія проголошується Собором нової автокефальної Церкви при наявності у неї відповідних підстав, однією з яких є державна незалежність того народу, серед якого ця Церква несе своє служіння. Інші ж Помісні Церкви лише визнають або не визнають автокефалію цієї нової Помісної Церкви.

4. Наголосити на тому, що запропонований на засіданні комісії у Шамбезі механізм проголошення автокефалії є неможливим для реалізації та мертвонародженим. Цей механізм вказує не спосіб проголошення нової автокефальної Церкви, а спосіб, як Церкві, що прагне автокефалії, якнайдовше не давати визнання.

Українська Православна Церква у 1991 р. вже намагалася піти шляхом, який нині пропонується у Шамбезі – подавши соборне прохання про автокефалію для розгляду єпископатом Московського Патріархату. Розгляд цього прохання був формально перенесений на черговий Помісний Собор РПЦ, який за її статутом мав відбутися у 1995 і 2000 роках, але так і не відбувся. Навіть коли у 2009 р. такий Собор зібрався, він, в порушення постанови Архієрейського Собору РПЦ від квітня 1992 р., не розглядав зазначеного прохання. Ніякого механізму протидії такій сваволі комісія у Шамбезі не запропонувала.

Собори Київського Патріархату неодноразово зверталися до Константинопольської Церкви, яка історично є Матір’ю для Української Церкви, з проханням розглянути питання про визнання автокефалії Української Церкви. Але ці прохання також залишилися до цього часу без належного розгляду та відповіді.

5. Враховуючи все це прийняти і направити Вселенському Патріарху Варфоломію, Московському Патріарху Кирилу та Предстоятелям інших Помісних Православних Церков відповідне відкрите звернення, в якому викладено позицію Київського Патріархату щодо діяльності та рішень Міжправославної підготовчої комісії, що засідала у м. Шамбезі (Швейцарія) в грудні 2009 року (текст звернення додається).

Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ

Митрополит Львівський і Сокальський АНДРІЙ

Митрополит Криворізький і Нікопольський АДРІАН

Митр. Переяслав-Хмельн. і Бориспільський ДИМИТРІЙ

Митрополит Рівненський і Острозький ЄВСЕВІЙ

Митрополит Чернівецький і Буковинський ДАНИЛО

Архиєп. Миколаївський і Богоявленський ВОЛОДИМИР

Архиєпископ Білгородський і Обоянський ІОАСАФ

Єпископ Сімферопольський і Кримський КЛІМЕНТ

Єпископ Вінницький і Брацлавський ОНУФРІЙ


Лист Вселенському Патріарху Варфоломію
(аналогічні за змістом листи надіслані на адресу
Московського Патріарха Кирила
та Предстоятелів інших Помісних Православних Церков)

ЙОГО ВСЕСВЯТОСТІ ВАРФОЛОМІЮ,
АРХІЄПИСКОПУ КОНСТАНТИНОПОЛЯ –
НОВОГО РИМУ,

ВСЕЛЕНСЬКОМУ ПАТРІАРХУ

ВАША ВСЕСВЯТОСТЕ!

Як нам стало відомо, з 10 по 16 грудня 2009 р. в м. Шамбезі (Швейцарія), в центрі Константинопольського Патріархату, тривало засідання Міжправославної підготовчої комісії, завданням якої було вироблення пропозицій для Всеправославної підготовчої наради щодо питання автокефалії та автономії, а тож способу їх проголошення. Востаннє ці питання розглядалися за засіданні наради у 1993 р. Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату на своєму засіданні 23 січня 2010 року уважно розглянув перебіг і підсумки роботи зазначеної комісії, у зв’язку з чим прийшов до певних висновків, коротко викладених у рішеннях Священного Синоду (Журнал № 1 від 23 січня 2010 р.), а більш докладно – у цьому листі.

І.
Сам розгляд питань про автокефалію і автономію в рамках підготовки до Святого і Великого Собору Православної Церкви свідчить про те, що як умови для набуття автокефалії, так і спосіб її проголошення не знайшли ще свого однозначного вираження у канонах Православної Церкви. Тому в цих питаннях Церква керується суміжними канонами, традицією, історичними прецедентами. Але таких канонів, які би чітко й однозначно описували умови, наявність яких надає право місцевій Церкві на автокефалію, так само, як канонів, у яких би чітко й однозначно описувався сам механізм набуття такою Церквою автокефального статусу – немає.

Якщо немає таких канонів – то їх неможливо і порушити. Київський Патріархат намагаються звинуватити у порушенні канонів при проголошенні своєї автокефалії. Але ці звинувачення засновані не на самих канонах, а на зацікавленому тлумаченні цих канонів тими, хто висуває обвинувачення. При проголошенні своєї автокефалії Київський Патріархат керувався 34 Апостольським правилом, 8 правилом ІІІ Вселенського собору, тлумаченням 17 і 28 правил IV Вселенського собору, 38 правила VI Вселенського собору та історичними прецедентами. Ті, хто нас обвинувачує, можуть посилатися на інші правила, точніше – на своє тлумачення цих правил. Але факт залишається незаперечним – канону про автокефалію Православна Церква не має.

Саме тому дискусія навколо питання автокефалії та способу її проголошення триває вже не одне століття. Проголошення кожної нової автокефалії як в минулому, так і тепер, завжди породжувало конфлікт. На нашу думку причини таких конфліктів полягають в тому, що проголошення нової автокефальної Церкви звужує поле влади тієї Церкви, від якої вона відділяється, або зачіпає інші її інтереси. Тобто відбувається процес, ясно описаний у 8 правилі ІІІ Вселенського собору: «Вкрадається, під виглядом священнодії, пиха влади мирської».

ІІ.
Можемо бачити, що навіть спроби знайти відповідь на це питання в рамках підготовки до Собору Православної Церкви – а ця підготовка триває вже понад 40 років – стали причиною непорозумінь між Помісними Церквами. Константинопольський Патріархат та інші грекомовні Церкви наполягають на виключному праві Вселенського Патріарха проголошувати автокефалію. Московський Патріархат та інші слов’янські Церкви вважають, що право проголошувати автокефалію належить тій Церкві, від якої відділяється її частина. Чи змогли Церкви досягти порозуміння на зустрічі у Шамбезі в грудні 2009 року? На жаль – не змогли.

Як можемо бачити з документів, коментарів цієї події, а також пов’язаних з нею офіційних рішень Церков, результати роботи Міжправославної підготовчої комісії залишилися попередніми, а подальше їх розв’язання відкладене на невизначений термін.

В чому ж учасники комісії змогли досягти згоди?

З нашої точки зору сутність їхніх рішень полягає в наступному. Для проголошення автокефалії Церкви необхідно, щоби Церква-Мати на її Помісному Соборі, після отримання прохання про автокефалію якої-небудь церковної області, дала оцінку екклезіологічним, канонічним і пастирським передумовам для надання автокефалії. Якщо Собор винесе позитивне рішення, Церква-Мати сповіщає про це Вселенську Патріархію, яка далі інформує інші Помісні автокефальні Церкви і з’ясовує наявність з даного питання всеправославного консенсусу, що виражається в однодумності Соборів або Синодів автокефальних Церков. Виражаючи згоду Церкви-Матері і досягнутий всеправославний консенсус, Вселенський Патріарх офіційно проголошує автокефалію Церкви, яка просить про це, шляхом видання Томосу про автокефалію, який підписується Вселенським Патріархом і засвідчується підписами в ньому Предстоятелів Православних Церков, запрошених для цього Вселенським Патріархом.

Що означав би на практиці такий механізм проголошення автокефалії?

ІІІ.
Фактично він означає, що, виходячи з тверезих оцінок сучасного стану міжправославних відносин, автокефалія за цими правилами ніколи не зможе бути проголошена. Запропонований механізм – це не спосіб надання автокефалії, а спосіб для того, щоб її не надавати. Цей механізм – мертвонароджений, і навіть у разі його остаточного затвердження він приречений залишитися на папері.

Ми можемо зрозуміти, чому учасникам комісії вдалося узгодити саме таку модель – бо вони не мають власної зацікавленості у визнанні в найближчому майбутньому автокефалії якоїсь Церкви. Адже кожна нова автокефалія означатиме для якоїсь з Церков втрату частини власної структури, а відповідно – втрату влади та впливу.

Тому з великим ступенем вірогідності можемо припустити, що учасники комісії дбали не стільки про те, щоби розв’язати проблему автокефалії, скільки про те, щоби захистити свої права та привілеї. Але такий спосіб вирішення проблем церковного життя входить у суперечність з традиціями соборності Вселенського Православ’я.
 
Що дає підстави нам робити такі висновки?

IV.
По-перше, комісія не тільки не виробила конкретних, ясних і однозначних передумов (критеріїв) , за наявності яких місцева Церква може претендувати на статус автокефалії, але й взагалі не ставила собі за мету з’ясувати це питання. Тобто, найважливішу частину питання – визначення передумов для автокефалії – комісія взагалі залишила поза розглядом, зосередившись на питаннях явно другорядних – хто і як підписує Томос про автокефалію.

По-друге, комісія також лишила без детального розгляду найбільш принципове питання – автокефалія Церкви надається іншими Церквами чи ними лише визнається тоді, коли виконані певні передумови? Історія Православної Церкви фактично не знає прикладів надання автокефалії – практично у всіх випадках появи нових автокефальних Церков статус автокефалії не надавався, а визнавався. Так було в древній час, коли Собори своїми правилами лише закріплювали той порядок, який вже фактично утвердився у взаємовідносинах між Церквами, а не встановлювали щось нове. Так було і в час, ближчий до нас, коли Церкви, автокефальні фактично, після певного періоду невизнання (інколи, як у випадку з Російською Церквою – 141 рік) отримували визнання від Константинопольського Патріархату та інших Церков.

Зрозуміло, що учасники комісії представляють ті Помісні Церкви, які вже мають визнання своєї автокефалії – часом після десятиліть перебування в ізоляції від спілкування з іншими Церквами. Тому їм було би вигідно закріпити всі права і привілеї за собою, залишивши за Церквами, які претендують на визнання їхньої автокефалії, положення безправних прохачів.

Бачачи це, хочемо наголосити, що такий спосіб вирішення питань частіше використовується у світській дипломатії, яка керується більше вигодою сторін, ніж правдою і справедливістю. Але для вирішення питань церковного життя на першому місці мали би бути не нинішні інтереси окремих Церков, а правда і справедливість, як виконання Закону Божого!  

Фактично, учасники засідання в Шамбезі, серед іншого, взяли на себе працю з’ясувати подальшу долю Української, Македонської, Чорногорської Православних Церков, Православної Церкви в Америці, а також долю Православної Церкви в Японії, Молдавії, Естонії. Але жодного представника цих Церков ні офіційно, ні неофіційно не було залучено до вироблення рішень, які мають значення для їхнього подальшого буття. Очевидно, що такий спосіб обговорення важливих питань церковного життя не відповідає ані духові Божественного правосуддя та євангельського братолюбства (див. Ін. 7:51), ані практиці Вселенських і благочестивих Помісних Соборів, на яких можливість пояснювати свою позицію мали навіть завідомі єретики.

V.
Запропонований у Шамбезі механізм наділяє всіма правами Церкву-Матір, але ніяк не обумовлює прав Церкви, яка претендує на визнання автокефалії. Українська Церква повною мірою змогла переконатися на власному прикладі в ущербності та безперспективності такого механізму.

Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. звернувся до Патріарха Московського та архієреїв РПЦ з ясно обґрунтованим прохання про автокефалію – саме так, як пропонує комісія. Але у відповідь на це прохання УПЦ отримала лише обіцянку розглянути його на найближчому засіданні Помісного Собору РПЦ. Одночасно керівництво РПЦ підготувало і провело переворот в Українській Православній Церкві, незаконно відсторонивши її Предстоятеля від управління.

З того часу згідно до свого Статуту РПЦ повинна була двічі – у 1995 і 2000 роках провести Помісний Собор. Але, в порушення Статуту, Собор не збирався жодного разу, а у 2000 р. норма про скликання собору кожні 5 років взагалі була скасована.

У зв’язку з необхідністю обрати нового Патріарха Московського замість померлого Алексія ІІ, в 2009 р. було нарешті зібрано Помісний Собор РПЦ. Але і цей Собор, порушивши постанову Архієрейського Собору РПЦ, прийняту в квітні 1992 р., не розглядав прохання УПЦ про автокефалію і не прийняв жодного рішення з цього приводу. Очевидно, що це прохання так і залишатиметься нерозглянутим – можливо навіть до часу скликання нового Помісного Собору для виборів чергового Московського Патріарха, або й довше.

Собори Київського Патріархату не одноразово зверталися до Константинопольської Церкви, яка історично є Матір’ю для Церкви в Україні, з проханням розглянути питання про визнання автокефалії Української Церкви. Але ці прохання також залишилися до цього часу без належного розгляду та відповіді.

З огляду на все це виникає питання – невже механізм, який на прикладі Української Церкви досі показував свою недієздатність, в майбутньому зможе бути ефективним?

VI.
Реалізація запропонованого комісією в Шамбезі механізму набуття автокефалії у випадку з Україною наражається ще на одну суттєву проблему. А саме: яка з двох Церков – Константинопольський чи Московський Патріархат – повинна вважатися тією Церквою-Матір’ю, до якої потрібно звертатися з проханням про автокефалію? Як відомо, Константинопольський Патріархат справедливо вважає себе Церквою-Матір’ю для Української Церкви. Але свої права на цей статус заявляє і Московський Патріархат. Таким чином очевидно, що автокефалія УПЦ, оголошена через Константинопольський Патріархат, не отримає свого визнання від Москви – і навпаки. Як розв’язати цю проблему – рішення комісії не пояснює.

Як не пояснює й того, що робити Церкві, яка прагне автокефалії, якщо одна або кілька Церков відмовляться підписувати Томос про автокефалію. Протягом понад чотирьох десятиліть Помісні Церкви не можуть знайти спільну думку з цілого ряду важливих питань – невже і Церкві, яка бажатиме визнання свого автокефального статусу, доведеться чекати стільки ж, скільки Вселенське Православ’я чекає скликання Святого і Великого Собору Православної Церкви?

VII.
Як бачимо, результати роботи комісії самі породжують більше питань, ніж дають на них відповідей. Це не може не засмучувати, бо ми бачимо, як під видом священнодії в життя Христової Церкви прокрадається пихатість мирської влади, засуджена ІІІ Вселенським Собором у рішенні про автокефалію Кіпрської Церкви.

Тому ми просимо Вас сприяти, щоби відповідно до настанов Священного Писання і традицій соборності Христової Церкви, представники нашої Помісної Церкви мали можливість при розгляді питань про автокефалію і автономію та про диптихи брати участь у роботі всеправославних комісій та нарад. Переконані, що тільки рішення, вироблені за участю представників від нашої та інших зацікавлених у цих питаннях Церков, можуть бути правдивими, дієвими та корисними для єдності Православної Церкви.
 
Однією з головних передумов автокефалії є державна незалежність певного народу (34 Апостольське правило, 17 правило IV Вселенського Собору, 38 правило VI Вселенського Собору). На цій підставі було проголошено автокефалію Грузинської, Болгарської, Сербської, Російської, Елладської, Румунської, Польської, Албанської, Чехо-Словацької Церков. Україна з 1991 р. є незалежною державою. Церква з центром у Києві існує понад 1000 років, переважна більшість її віруючих прагне для неї автокефального устрою, визнання статусу Помісної та належного місця в диптихах. Тому ми вкотре просимо не ігнорувати ці прагнення і не залишати без розгляду наших неодноразових наполегливих і обґрунтованих прохань.

Разом з тим, бачачи, як протягом багатьох років серця численних ієрархів залишаються закритими і байдужими до проблем Української Церкви та її прохань, найбільшу надію на вирішення всіх цих питань ми покладаємо не на князів та синів людських, а на Пастиреначальника Господа Ісуса Христа – єдиного Праведного Суддю, милістю та благодаттю Якого Українська Церква існує та звершує своє служіння навіть в нинішньому стані штучної ізоляції й невизнання.

Ми будемо й надалі розбудовувати Київський Патріархат – Помісну Церкву українського народу, будемо робити все від нас залежне, щоби подолати її розділення, покладаючи своє уповання на милість Божу і очікуючи Вашого розуміння й відповідних богоугодних дій.        

З любов’ю у Христі

За дорученням Священного Синоду
Української Православної Церкви Київського Патріархату

Ф І Л А Р Е Т,
ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ
І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ

 

 

Джерело: Прес-центр Київської Патріархії.

 

 

Нова версія офіційного сайта УПЦ Київського Патріархату

СТАТИСТИКА

© 2006 Прес-центр Київської Патріархії