Київський Патріархат: офіційний сайт
Головна

 

ПОШУК


КАТЕГОРІЇ НОВИН

Офіційні новини

Структура Церкви

Міжцерковні стосунки

Церква і суспільство

Освіта

Духовне читання

Сервер

КАЛЕНДАР

«    Листопад 2006    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

 

Прагну до мети, до почесті вишнього звання Божого… Огляд ЗМІ


Свято-Михайлівському собору виповнюється 150 років від завершення побудови та освячення. Історія храму складна й неоднозначна, шлях до становлення був довгим і часто драматичним.
 
Далекої середини дев'ятнадцятого століття житомирський купець Михайло Федорович Хаботін вирішив на власні кошти побудувати храм.
 
— Життя, можна сказати, прожив: добра набув, шану людей маю, єдине за чим болить — дітей Бог не дав. Та така вже Його воля, — думав. — А що залишу на землі після себе? Купочку праху? Тож нехай Божий дім вознесеться, аби серця не черствіли, аби пам'ятали, що все скороминуще, окрім світла душі та благородства помислів...
 
Дещо пізніше протоієрей Микола Трипольський написав про ці наміри так: "У похилому віці бездітний Хаботін вирішив створити дім Божий, і цій святій справі, воістину, віддав усе — і гроші, й усе завзяття своє..." Газета великої імперії "Московские Ведомости" й того більше — мало не оду співала на своїх сторінках: "По удобству места, по прочности каменной постройки, по величественному наружному виду, симметричности внешних частей здания, древневизантийскому стилю — церковь эта служит украшением городу, есть лучшее его достояние..."
 
Самому ж Михайлу Хаботіну втілення задуму далося досить тяжко. "...Тісні ворота та вузький шлях, що ведуть до життя, й не всі знаходять їх..." Жертви, принесені заради здійснення благородної мети, не забезпечували легкого її досягнення. Поневіряння однієї з кредитних установ певну суму грошей. Проценти від цього капіталу мали забезпечувати утримання причту споруджуваної церкви. Сума для того часу була настільки значною, що навіть заощаджень житомирського купця виявилося недостатньо. Усвідомлюючи свою неспроможність, боголюбивий храмотворець змушений просити духовної влади про дозвіл будувати церкву для заміни нею дерев'яної та старої Хресто-Воздвиженської з надією зробити її окремою й самостійною. Тільки таким чином, поступаючись вимогам губернської верхівки РПЦ, купець міг здійснити свій задум. Царські ж чиновники не лише не намагалися сприяти Михайлу Хаботіну, але й гальмували своїми діями добру справу. Спочатку настійно вимагали від купця, щоб він будував церкву на порожньому місці — поблизу Хлібного ринку (тоді це була глуха околиця й церква не змогла б підтримувати себе). Коли ж Хаботін попросив дозволити будівництво в центрі міста по вулиці Великій Бердичівській, йому було навідріз відмовлено.
 
Ще довго тривали б пошуки місця для церкви, якби купець на останні збереження не придбав ділянку землі на розі вулиць Київської та Пилипонівської (нині Михайлівської). Та навіть після такого рішучого кроку чиновники єпархії змушували його разом із будівництвом церкви здійснювати спорудження будівель для причту (служителів храму) та призначити для нього, як було вказано у вимозі, "пристойні кошти на утримання".
 
Бюрократичне переписування настільки знову затягнулося, що благородним намірам купця ледь не прийшов кінець. Роздратований тяганиною Хаботін в офіційних листах єпархіальному архієрею та губернатору вказував на перепони з боку місцевої консисторії Російської Православної Церкви. Він попереджував високих осіб, що, якщо й надалі йому чинитимуть перешкоди, то пожертвувані кошти використає на цю ж справу на своїй батьківщині у Владимирській губернії. До слова, на спорудження храму Михайло Хаботін презентував близько 37 тисяч карбованців. Для порівняння: тогочасні міські прибутки Житомира в середньому становили 23 тисячі карбованців за рік. Так, витративши всі свої збереження, він не зміг сплатити обов'язковий купецький податок і в останні роки свого життя потрапив до нижчого майнового стану — був записаний до житомирських міщан.
 
А тим часом на розі вулиць Київської та Пилипонівської завирувало — розпочалося будівництво храму, за риштуваннями все вище здіймалася велична споруда. Протоієрей Микола Трипольський згадував: "Хаботін від самого початку будівництва церкви і до його закінчення цілими днями невтомно доглядав за ходом робіт... Часто вечорами, коли робітники закінчували свою денну працю, можна було побачити Хаботіна на лавці під стінами церкви, котра будувалася, — виймав гроші зі шкіряної торбинки й розраховувався з робітниками...".
 
Нарешті в 1856 році церкву було побудовано й освячено. Храмотворець же недовго порадувався на своє дітище — за три роки помер.
 
Спливали десятиліття, буремні вітри воєн та державних переворотів котилися над країною. Переживши Жовтневу революцію, Свято-Михайлівський собор не вистояв перед більшовицьким режимом — гірка доля чекала не лише на служителів культу, а й на церковні споруди (хоча в більшості своїй вони були цінними архітектурно-історичними пам'ятками). В 1927 році служба в храмі припинилася. Далі гірше. Фонди Державного архіву Житомирської області детально повідали, як після акту обстеження міськкомунгоспом стану будівлі церкви в липні 1929 року вже у вересні Адмінвідділ Житомирського окрвиконкому порушив перед його Президією питання про закриття Михайлівської церкви та передачу будівлі під культосвітню установу. Мотивація — буцімто, "релігійна громада Михайлівської церкви з приводу відсутності коштів на проведення капітального ремонту відмовилася від користування зазначеною церквою". "...Про закриття Михайлівської церкви клопочуть робітничі збори майже всіх підприємств Житомира та Житомирська міська рада, причому трудящі вимагають використати церкву під культосвітні установи", — йдеться в протоколах Президії окрвиконкому за грудень 1929 року. До того ж, там же: "Релігійна громада протя¬гом усього часу не ремонтувала церкви, яка вимагає капітального ремонту..." О, сумнозвісна турбота про трудящих та їх духовне зростання! "З 1936 року будівля церкви без зовнішнього та внутрішнього ремонту та переобладнання використовувалася під склад", — вже з іншого документу Держархіву. Покійний Хаботін із його благодійністю, вибачайте на слові, помер би ще раз, побачивши таке святотатство. Й німецько-фашистські загарбники теж використовували храм у такій якості: складували тут конфісковані радіоприймачі. Лише з 1942 року в ньому знову почали правити службу. Після визволення Житомира радянськими військами в ніч на 1 січня 1944 року Свято-Михайлівський собор аж до червня 1960 року збирав прихожан і належав до пам'яток архітектури. 15 червня 1960 року міськвиконком розірвав угоду з громадою храму, укладену ще в 1944 році, а виконком обласної ради 20 червня того ж року це рішення, звісно, затвердив, передавши будівлю церкви Товариству "Знання", а підвал — магазину "Спорттовари" під... склад. Задля блага Товариства  з  розповсюдження  політичних і наукових знань розтрощили  вщент дзвіницю,  звівши двоповерхову" споруду під кабінети, 3 1985 року в приміщенні діяв ляльковий театр.

У жовтні 1991 року храм в ім'я Святого архистратига Михайла відродився втретє. Приміщення церкви за рішенням обласної ради народних депутатів передано житомирській громаді Української Автокефальної Православної Церкви. Під сірим дощовим осіннім небом просто під стінами храму настоятель Свято-Михайлівського собору отець Богдан відправив службу — за активістів церкви, котрі на багатолюдних мітингах закликали владу почути їх законні вимоги, за прогресивну інтелігенцію міста, громаду УАПЦ і за здоровий глузд і справедливу перемогу...

Зрештою, так і мало відбутися. Адже покровитель храму архистратиг Михаїл — створений для боротьби з войовничим сатанізмом, маючи силу, надану Богом, знищує нечисть вогненним мечем — воєначальник небесних ангельських сил.

А сьогодні Свято-Михайлівський собор потребує нашої допомоги. Для закінчення його реконструкції та реставрації необхідні кошти. Тож ваші пожертви на збереження пам'ятки архітектури XIX століття, прикраси Житомира, просимо перераховувати:

Р/р 26007301170096 в обласному
управлінні  "ПІБ" м. Житомира,
МФО 311056, код 20405242.

У кожного своя дорога до Храму. У когось — через біль та страждання, коли йдеш сюди, як до останнього порятунку. В інших це — поклик душі, коли несеш у душі вдячність за світло прийдешнього дня. І під високим його склепінням сходить на тебе просвітлення, стають чистими серце й помисли. Й починаєш розуміти, що всі жорстокі вітри сьогодення не варті жодної сльозини. Адже немає меж благодаті Небесній і нескінченна любов Божа.
 

Вікторія ПАЛАМАРЧУК , «Пульс-Норма», №43, 2006 р

 

 

 

 

Нова версія офіційного сайта УПЦ Київського Патріархату

СТАТИСТИКА

© 2006 Прес-центр Київської Патріархії