Київський Патріархат: офіційний сайт
Головна

 

ПОШУК


КАТЕГОРІЇ НОВИН

Офіційні новини

Структура Церкви

Міжцерковні стосунки

Церква і суспільство

Освіта

Духовне читання

Сервер

КАЛЕНДАР

«    Листопад 2006    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

 

Патріарх Філарет: «Усе, що хвилює суспільство, хвилює й Церкву» Огляд ЗМІ


Велика й велична місія випала Києву — започаткувати в Русі-Україні християнство. Сталася вікопомна подія 988 року по Різдві Христовім (хоча християни були на Русі ще за часів Аскольда та Діра, Ігоря та Ольги, а на Закарпатті вони з’явилися за сто років до Володимира). Того ж року постала і митрополія Києва, в якій — коріння Української православної церкви. До інших міст, що були центрами окремих земель, з яких складалася держава Київська Русь, єпископів послано значно пізніше. У числі перших — Чернігів, Володимир-Волинський, Турів, Полоцьк, Білгород, Ростов, Тмуторокань, Новгород. Москви тоді ще й близько не було. Отже, Київській митрополії, а з нею й Українській православній церкві вже понад тисячу років. Москві стільки ж виповниться лише 2147 року, і то місту, а не Московській митрополії, яка виникла далеко пізніше самої Москви.

Тож 698 років поспіль Українська православна церква була незалежною. Року ж 1686 її підступно загарбала Москва. Українську православну церкву продали тоді за карету з мідною оздобою, табунець із шести коней та за десять московських срібняків, які отримав український митрополит-зрадник Гедеон. Головний же продавець української церкви гетьман-зрадник Іван Самойлович отримав ще й царську грамоту із золотим ланцюжком та двома діамантиками. Що ж, акт 1686 року став логічним наслідком року 1654-го...
 
 
1917 року Руська православна церква відновила існування Московського патріархату, і діяльність православних єпархій в Україні стали очолювати призначувані нею патріарші екзархи. Незважаючи на те, що відтоді почалася доба більшовизму з його жорстокою, нещадною боротьбою проти релігії, Руська православна церква зуміла пережити терор, репресії, дискредитацію, цькування і дожити до часу, коли кремлівські зверхники усвідомили значущість релігії, та й вирішили використати її у своїй зовнішній завойовницькій і внутрішній асиміляторській політиці — як дійове знаряддя імперської, русифікаторської стратегії.
 
Сьогодні український народ, зустрічаючи потужний спротив і ззовні, і з боку московської п’ятої колони в самій Україні, намагається відбудувати власну державу. З цією титанічною працею нерозривно пов’язане формування його духовності, національної свідомості, національної церкви. І немає, либонь, поміж сущих нині іншої людини, котра б так багато зробила для досягнення святої мети, як Патріарх Філарет. Його багаторічна пастирська, миротворча, екуменічна, громадська діяльність гідна наукових розвідок і товстих книг. Книги вже є і, безперечно, будуть нові й нові, які детально й аналітично розглянуть діяльність одного з останніх екзархів Московської патріархії РПЦ в Україні Філарета (Денисенка).
 
Із проголошенням Незалежності України він, як митрополит Київський і всієї України, — активний учасник руху за автокефалію Української православної церкви, наполегливо обстоює об’єднання, мир і злагоду між вірними в Українському православ’ї. Величезний досвід архієрейського служіння використовує сьогодні на посту Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Української православної церкви Київського патріархату.
 
Не маючи змоги тут докладно оповісти про життя цієї унікальної людини, згадаємо бодай основні віхи нелегкого, але змістовного й благодатного пастирського шляху.
 
14 травня 1966 року Священний синод РПЦ, який засідав під головуванням Патріарха Московського і всієї Русі Олексія, призначив членом Священного синоду, екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким єпископа Дмитровського Філарета (Денисенка), ректора Московської духовної академії. Так уперше Київським і Галицьким митрополитом РПЦ став ієрарх українського походження.
 
Михайло Антонович Денисенко народився 23 січня 1929 року в селі Благодатне Амвросіївського району Донецької області. Батько Антон Дмитрович був шахтарем, загинув 1943 року під Запоріжжям. Успішно закінчивши школу, сімнадцятирічний Михайло зібрав своїх молодших братів Миколу, Володимира та Івана і в присутності матері Меланії Пилипівни, згорьованої вдовиною долею й нестатками, став радитися з ними, який обрати життєвий шлях. Вирішили — нелегкий і небезпечний за тих часів шлях служителя Церкви.
 
Далі були Одеська семінарія, Московська духовна академія, чернечий постриг у січні 1950 року, послух на виконання обов’язків наглядача патріарших покоїв у Троїце-Сергіївській Лаврі. Треба було докласти справді великих зусиль і терпіння, пастирської посвяти й витривалості, щоб досягти таких вершин людського самовдосконалення. Інок Філарет досягнув їх завдяки наполегливості й відданості високим ідеалам служіння Божій Премудрості і на тридцять сьомому році життя, як сказано, очолив екзархат України — один з найбільших у Московському патріархаті РПЦ. Свого часу Філарет побував єпископом Віденським і Австрійським, архімандритом РПЦ, єпископом Дмитровським і вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії. 1972 року Патріарх Московський і всієї Русі Пимен удостоїв митрополита Філарета права носіння двох панагій. 1979 року голова Українського комітету захисту миру Олесь Гончар вручив митрополитові Філарету медаль «За мир»...
 
Коли перед українським народом, віками поневоленим іноземними ярмами, заясніло визволення, владика Філарет поступово, але рішуче став на бік його законних прав, своїм пастирським словом, своїми діями чинив як вірний слуга свого народу і на весь голос заявив про необхідність автокефального Православ’я в незалежній Україні. Цій благородній і богоугодній справі присвятив усе подальше життя.
 
Святійший Патріарх Філарет може відкрито й чесно поглянути в очі вірним. Він не зрадив їх і не покинув у скрутні хвилини буття. Завжди був і є поряд з ними як відданий їм пастир і духовний проводир.
 
Сьогодні його Святість — гість «Сільських вістей».
 
Єдина помісна православна церква страшніша за НАТО
 
— Ваша Святосте, тема Єдиної помісної православної української церкви востаннє широко обговорювалася під час політичних переговорів щодо підписання Універсалу національної єдності. Однак з остаточного тексту ця теза взагалі зникла, поступившись конституційній вимозі свободи віросповідання. Чому так сталося?
 
— Із суто політичних міркувань. Росія боїться Єдиної помісної православної церкви в Україні більше, ніж нашого вступу до НАТО. Це й знайшло своє відображення в Універсалі. Підписавши його, різні політичні сили в той чи інший спосіб погодилися на Україну в НАТО, однак висловилися категорично проти своєї Церкви. Хоча кожній розумній людині ясно, що раз є своя незалежна держава, то має бути й своя незалежна Церква. Це — аксіома, підтверджена православ’ям Болгарії, Румунії, Греції, Сербії, Грузії.
 
Усі ми були свідками, як під час останніх президентських та парламентських виборів поводилася УПЦ Московського патріархату. Там відкрито велась агітація, організовувалися хресні походи з портретами певних кандидатів... Росія розуміє, що церква Московського патріархату в Україні — це велика ідеологічна сила, яка може впливати на українське суспільство й утримувати нашу державу під російським протекторатом. Тому, на догоду зобов’язаним Москві політикам, цей пункт в Універсалі знівелювали.
 
Скажу більше, у Москві прекрасно розуміють, який вплив має церква на душі й уми людей. Він, цей вплив, далеко важливіший для Росії, ніж газ. Бо газ рано чи пізно закінчиться, а віра нікуди не дінеться.
 
Хочу навести приклад з історії часів Богдана Хмельницького. Він Україну до Росії не приєднував, ішлося про укладення союзницького договору. Оскільки московські царі чудово розуміли всю нетривкість політичних договорів, передбачали можливість їх швидкої зміни, то усвідомили, що справжню міцність тим стосункам може забезпечити лише підпорядкування української церкви. Саме тому цим питанням наприкінці ХVІІ століття переймався особисто російський цар через своїх послів.
 
Аж звідси можна побачити причину, чому й у наш час існують такі парадокси — Україна незалежна, а церква — залежна. Хоча б церквою, але Україну хочуть міцно прив’язати до Росії. Саме тому до вирішення цього питання сьогодні й підключилися політичні сили. Бо сама церква Московського патріархату не може ідейно протистояти православній церкві Київського патріархату.
 
— А ми дивуємося, що раптом такою набожною стала українська Компартія. Та є, мабуть, й інші причини непоступливості?
 
— Уся історія християнства пов’язана з Києвом, а не Москвою. Саме з нашої столиці, а не з Москви християнство поширювалось у сучасній Східній Європі. Те ж з культурними пам’ятками — «Словом о полку Ігоревім», «Словом про закон і благодать» — це ж українські пам’ятки. Виходить, що як Україна відходить від Московського патріархату, то вся ця культура закріплюється за нами. Водночас з’ясовується, що російська церква починає свою історію не з хрещення Київської Русі, а з утворення автокефальної церкви — лише з ХV століття.
 
Треба розуміти, що Московський патріарх не лише духовна особа. Зараз державна влада Російської Федерації прагне поставити свою країну на перше місце у Православ’ї (сьогодні вона займає п’яте). Бо вона найбільша у православ’ї і за територією, і за кількістю вірних, парафій. Тому Московський патріарх і заявляє, що нині немає жодних богословських підстав не бути Російській церкві першою. І що Москва — це Третій Рим. Але цей статус можна здобути, лише утримуючи Україну в своєму складі.
 
А ви уявіть, що українська церква відокремилася. Тоді патріархат скорочується наполовину. У Росії сьогодні 12 тисяч парафій, а в Україні — всіх православних течій — 15 тисяч. Ідеться вже про боротьбу самої церкви, її інтересів.
 
До того ж ідея поставити російську церкву на перше місце — не сьогоднішнє бажання. Це бажання ще Сталіна, який у 1948 році скликав у Москві єпископський Вселенський собор. Тоді він не відбувся, бо не приїхала значна частина єпископів. А сьогодні російська церква відчула, що йде в одній запряжці з сильною державою. Тому, користуючись її підтримкою, поновила зусилля. А українська церква стоїть їй на заваді. Тому й відбувається така запекла боротьба проти утворення Єдиної помісної православної церкви в Україні.
 
— Щоб з’ясувати питання остаточно: Московський чи Київський патріархат — це питання віри?
 
— Ні, до віри це не має жодного стосунку. Віра в усіх православних християн одна. Православні канони і богослужіння — однакові. Хіба що ми різними мовами читаємо «Отче наш». Причина розбіжностей лише політична.
 
— А як люди ходять до церкви? Вони свідомо обирають патріархат чи йдуть до тієї церкви, яка є поблизу?
 
— Люди, переважна більшість, ідуть до храму молитися Богові. Усі ці політичні питання їх мало стосуються. Водночас є частина парафіян, котрі усвідомлено перебувають під впливом іншої держави.
 
— Після всього сказаного Вами не видно якогось просвітку, бо не віриться, що Московський синод відступиться від своїх намірів і відпустить нас із миром. Як тоді можна створити свою церкву? Чи обов’язкова в цьому процесі участь держави?
 
— Ясна річ, указом Президента, постановою Верховної Ради чи рішенням уряду Єдину помісну православну церкву створити не можна. Я пропонував такий шлях. Щонайперше, реально вивчив би сучасний стан церкви Московського патріархату. Як на мене, там дуже багато духовенства стоїть на позиції утворення єдиної православної церкви. Варто було б знати й ураховувати такі устремління. По-друге, треба вивчити ставлення до єдиної церкви самих віруючих, провести об’єктивні соціологічні опитування. Тоді й постануть реальна картина та подальший план дій. Далі. Варто створити ініціативні групи з боку всіх українських православних церков і працювати над скликанням об’єднавчого собору. І вирішити лише одне питання — про об’єднання всіх православних церков в одну.
 
Коли це відбудеться, треба в Мін’юсті зареєструвати Єдину помісну православну українську церкву й провести перереєстрацію всіх парафій. Водночас права називатися українськими православними мають бути позбавлені інші церкви.
 
Ті, хто залишиться поза процесом, називатимуться, приміром, російською православною церквою в Україні. Люди тоді чітко знатимуть, своя то церква чи церква чужої держави.
 
— Хто ж у такому разі має займатись організацією таких суспільних соціологічних замірів? Це має бути Мін’юст, Президент, уряд? І чи не вважатиметься це державним втручанням у церковні справи?
 
— На мою думку, цим мають займатися державні органи на місцях і, водночас, центральні державні органи: щоб мати об’єктивні дані про стан Православ’я в Україні. Це в жодному разі не буде втручанням у справи церкви. Пошлюся на приклад Росії, її президента Володимира Путіна. Він, під час офіційного візиту до США, зустрічався з керівником Російської зарубіжної православної церкви, схиляв патріарха до об’єднання з Московським патріархатом. І ніхто не побачив у цьому втручання держави в церковні справи. Навпаки, це спрацювало на авторитет і держави, і церкви. Особливо наголошу — йдеться про візит до чужої держави і церкву іншої країни. То хіба наш Президент не може ініціювати об’єднавчі процеси всередині своєї держави?
 
— Ви зверталися зі своїми пропозиціями до нинішнього керівництва держави. Якою була реакція?
 
— Президент підтримує такі підходи.
 
— Словом чи ділом?
 
— Поки — словом. Але в нього є чіткі наміри переходити до діла. Початок буде з утворення спеціальної робочої групи. А вже робоча група стане тим локомотивом, який просуватиме всі ідеї та плани. Інакше — все закінчиться пустою балаканиною.
 
— Однак цей локомотив може впертись у те, що нинішній чільник виконавчої влади є симпатиком іншої, не Вашої церкви.
 

— Ми це передбачаємо. Але не треба думати, що вся влада така. Мова навіть не про склад Кабміну. Бо такі питання передусім вирішує місцева влада, яка має достатньо повноважень.

Про перспективи світового визнання
 
— Ледь не повсякчас точиться дискусія навколо церковних споруд. Зокрема, вже поширюються чутки про намагання позбавити Українську православну церкву патріаршої кафедри — Володимирського собору.
 
— Така інформація перекручена. Скоріше йдеться про намагання церкви Московського патріархату недалеко від Володимирського собору збудувати нову церкву на честь князя Володимира. Але протестує місцева громада, бо в неї забирають дитячий майданчик. Наш собор не наважиться забрати ніхто.
 
Підстави для чуток в іншій площині. Зараз, користуючись прихильністю нової виконавчої влади України, УПЦ Московського патріархату хоче всю Лавру, так би мовити, отримати в користування. Для цього, серед іншого, хоче виселити звідти музей. Ми вже маємо низку фактів, коли туди не допускають під тим чи іншим приводом наших вірних.
 
Існує й велика небезпека. Церква Московського патріархату лобіює у Верховній Раді України зміни до закону про свободу совісті. Йдеться про положення, яким би церкві, як установі, надавалися права юридичної особи. Ми виступаємо категорично проти цього. Чому? Бо в разі отримання права юридичної особи все майно буде переведено на церкву. Тоді, коли віруючі того чи іншого села, міської парафії, захочуть перейти в помісну церкву, вони зможуть це зробити тільки без майна.
 
Уявіть село, де один храм. Стане він, скажімо, московським. Це викличе розбрат.
 
— А яка Ваша позиція щодо власності церкви на землю?
 
— Ми — за закріплення земельної ділянки за громадою. Власність за церквою жорстко закріпить і саму ділянку, і наділ на ній за конкретною патріархією. Це питання ми — представники усіх релігійних конфесій — відстоювали на зустрічі з Головою Верховної Ради Олександром Морозом. Усі ми просили, щоб земля передавалася безоплатно саме громадам. В іншому випадку й віруючі будуть не потрібні. Бо ходіть, куди захочете, а земля й храми — когось одного.
 
— Ваша Святосте, часто можна чути від, скажемо так, ворогів України, що Українська православна церква Київського патріархату не має авторитету у світі. Скажіть кілька слів про міжнародні зв’язки Вашої церкви.
 
— Справа в тому, що Київський патріархат не визнаний у світі як автокефальна церква. Це правда. Але всі православні церкви знають про наше існування. І ми маємо розгалужені контакти, в тім числі і з Вселенським патріархом. Передусім — на предмет визнання нашої автокефалії. Ця розмова розпочалася ще в 1992 році. Вселенський патріарх сказав тоді, що, оскільки Україна стала незалежною державою, то церква має всі канонічні підстави для визнання свого автокефального статусу. Але церква у вас розділена. Коли ви об’єднаєтеся, тоді визнання прийде автоматично. Дізнавшись про це, у Москві роблять все для того, щоб такого об’єднання не сталося. З цього й почалися балачки про невизнаність, заклики не ходити в наші храми.
 
Дійсно, нас не визнають автокефальною церквою, але церквою нас визнають. Тому ми маємо зв’язки з усіма архієреями. У питанні визнання нашої автокефалії вони просять нас трохи потерпіти. Конкретно питання про визнання Української православної церкви Київського патріархату постало два роки тому. Тоді ж Московський патріарх заявив, що в разі визнання української церкви відбудеться розкол усього Православ’я. Загроза розколу реальна, тому на неї продовжують зважати.
 
— Чому, на Вашу думку, торік не вдалося об’єднати Українську православну церкву Київського патріархату із сучасною Українською православною автокефальною церквою і які зараз поміж вами взаємини?
 
— Шанс на об’єднання був реальний. Ми вже підійшли до скликання об’єднавчого собору. Та коли в Москві дізналися, що об’єднання може стати реальністю, туди покликали деяких архієреїв з автокефальної церкви. І запропонували до останнього вести переговори, але на умовах, які б призвели до того, що Київський патріархат сам відмовиться від об’єднання. Об’єднавчий собор вже було призначено на 11 листопада 2005 року. В останній момент ці представники заявили, що об’єднання відбудеться лише тоді, коли Патріарх Філарет відмовиться від патріаршества. Я зрозумів, що за цим стоїть. У виборах нового патріарха церква б розсипалася сама.
 
Я погоджувався на цю умову лише в тому разі, коли б Українська православна церква Московського патріархату так само б виявила бажання до об’єднання з усіма православними церквами в Україні. Це було б і передумовою до визнання Української православної церкви світом. На таких умовах я погоджувався відійти від справ, бо вважав би свою місію виконаною. А в умовах боротьби я від патріаршества не відмовлюся.
 
Про ставлення до сектантів
 
— Поки церква бореться, на нас насувається навала сектантства. Яскравий доказ цьому — вибори київського міського голови і роль у цьому так званої «церкви посольства Божого». Чи має в таких умовах бути точка дотику держави й церкви, щоб реально й предметно протистояти цій навалі?
 
— По-перше, треба, щоб християнська етика вивчалася в школі, вузах. Щоб діти й молодь знали християнське віровчення. Коли знатимуть, ніколи в секти не підуть. Чому йдуть зараз? Бо в людей немає критичного підходу до вчення тих чи інших церков і релігійних течій. Люди думають, що раз говорять про Христа, то все це добре. І там же легше, аніж у православній церкві. У нас більші вимоги до богослужіння, до морального боку життя. У нас не потанцюєш і не поб’єш у бубни. А там — свобода. От і йдуть люди, особливо — молодь, туди, де легше.
 
Тому держава має сприяти викладанню християнської етики в школі. Більше уваги приділяти християнському віровченню в засобах масової інформації. Тоді легше було б протистояти навалі тоталітарних сект.
 
Адже в чому їхня небезпека? У тому, що вони хочуть встановити новий світовий порядок, де б забезпечувався пріоритет релігії над державою. Вибори в Києві були своєрідним експериментом і прикладом того, як церква може захопити владу. Адже в тоталітарних сектах їх члени мають неухильно і бездумно виконувати волю свого керівника. Саме з цієї причини такі секти гонять з Європи. А в нас таке демократичне середовище і такі закони, що вони себе тут дуже комфортно відчувають.
 
Про гріх марнославства
 
— Життя селян у сучасному селі, мабуть, Ви про це знаєте, дуже й дуже непросте і злиденне. Тому інколи дуже вражає, коли на тлі розваленого клубу і майже закритої школи виблискує куполами нова церква. Чи не відбувається своєрідне протиставлення двох способів життя?
 
— Вважаю, що побудова храмів є однією з можливостей збереження села. Бо як у людей відібрати ще й цінності духовні, то село тоді розпадеться швидко й безповоротно. Тоді зникне останнє, що б об’єднувало громаду. Дійсно, раніше були клуби й кінотеатри, там збиралися всі люди, молодь. Тепер цього не стало. Церква залишилася тим єдиним місцем, де люди можуть зібратися, відкрити свою душу не лише Богові, а й один одному. У наших селян храм Божий сидить глибоко в генах. Вони звикли єднатися навколо храму. Для прикладу — візьміть нашу еміграцію. Серед діаспори також було багато політичних суперечок, але вкупі їх тримала саме церква.
 
Я зараз часто освячую нові храми в селах, бачу, як громада підтримує їх будівництво. Часто такі церкви будують небідні вихідці з цих сіл. Скажу лише, що такі благодійні речі треба поєднувати з відновленням шкіл, лікарень, дитячих притулків.
 
— Є й інша тенденція. Церкви починають будувати не для громади, а власного уславлення. Зокрема, є такий народний депутат Тетяна Засуха. В одному із збудованих її коштом храмів з неї ж написано ікони. Можливо, вона сподівається у такий спосіб спокутувати свої гріхи, але такими будовами вона прославляє не Бога, а себе. Є й інші приклади, коли ікони пишуться з Віктора Януковича чи Рината Ахметова. «Відзначився» у такий спосіб і колишній голова Держкомзему Анатолій Даниленко. І це лише ті приклади, що вже відомі. Як Ви ставитеся до такого власного возвеличення?
 
— Будівництво храму справді буває різним. Люди можуть єднати себе з батьківщиною через побудову храму. Таких ми підтримуємо. А є будівничі, що будують собі на славу. Богові таке будівництво не угодне. Бо не в Його славу те робиться.
 
Знаю я Тетяну Засуху і те, що вона збудувала церкви в Ковалівці, Калинівці і Гребінках. Але в нову Гребінківську вже люди не ходять, а йдуть до старенької малої церкви. Чому не ходять? Бо Засуха говорить вже так: це моя церква і всі гроші мої.
 
— То чому ж церква не засуджує такі дії новітніх нуворишів?
 
— Скажу, щоб почули всі — такі речі відбуваються всупереч усім церковним правилам. У соборі не можна вішати портрети. Там мають бути ікони Ісуса Христа, Божої Матері, святих, зображення євангельських подій, які б надихали людину на молитву. Портрети ж підкреслюють, хто господар церкви, ставлять його на рівні святого та прославляють особу, яка є грішною.
 
— Чи підтримує Ваша церква якісь стосунки з Українською православною церквою Московського патріархату?
 
— Ми не маємо ніяких контактів. І не тому, що ми не хочемо спілкуватися, вести дискусії, а тому, що не хочуть вони. Бо бояться самого факту спілкування. Як і визнання того, що вони служать інтересам не нашої, а іншої держави. Вони навіть руки не подають.
 
Про мирське
 
— Церква у нас відділена від держави. Однак вона не може обходити увагою різні суспільні процеси, які в ній відбуваються. Одне з актуальних сьогодні питань — визнання Голодомору актом геноциду проти української нації. Ваша церква має свою позицію щодо нього?
— Церква має чітку позицію в цьому питанні. Ми визнаємо Голодомор реальним фактом і вважаємо геноцидом. Ми не так робимо заяви, як повсякденно молитвою за упокій і згадуємо загиблих під час Голодомору в Україні. Саме ця молитва яскраво свідчить про ставлення нашої церкви до тієї жахливої трагедії.
 
Більше того, ми беремо участь у всіх жалобних заходах, що стосуються пам’яті про винищення українців терором, голодом, активно підтримуємо ідею Президента про побудову у Парку Слави меморіалу на честь полеглих.
 
Справді, це не чисто церковна справа, але мова йде про знищених наших вірних. Ми небайдужі до того, чи існуватиме ця держава, завжди будемо підтримувати розбудову і зміцнення української державності. Ми справді не вели ніяких агітацій під час останніх двох виборчих кампаній в Україні. Але ми морально підтримували близьких нам політиків. Будучи відділеними від держави, ми залишаємося частиною суспільства. Всі ті питання, що хвилюють наше суспільство, вони хвилюють і церкву.
 
— А яке Ваше ставлення до ідеї визнання Української повстанської армії воюючою стороною у Другій світовій війні?
— Вважаємо, що воїни і Радянської Армії, і воїни УПА мають подати один одному руку, примиритися. Ми ж примирилися з нашими прямими ворогами, які топтали нашу землю й знущалися над нашими людьми, не згадуємо сьогодні німцям про вчинені злодіяння. Чому ж тоді ми не можемо примиритися із своїми українськими братами? Тим паче, що ці брати боролися за незалежну українську державу.
 
Наша позиція — закликати до примирення. Я це зробив і звертаючись до народу під час молебню за Україну на День Незалежності. Не думайте, що раз ми відокремлені, то нам нічого не болить. Церква також хоче, щоб у нашій владі була єдність на благо України.
 
Сергій СКОРОБАГАТЬКО, Олександр ЧЕРЕВКО, «Сільські вісті»

 

 

 

 

Нова версія офіційного сайта УПЦ Київського Патріархату

СТАТИСТИКА

© 2006 Прес-центр Київської Патріархії