Київський Патріархат: офіційний сайт
Головна

 

ПОШУК


КАТЕГОРІЇ НОВИН

Офіційні новини

Структура Церкви

Міжцерковні стосунки

Церква і суспільство

Освіта

Духовне читання

Сервер

КАЛЕНДАР

«    Березень 2006    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

 

Роздуми щодо "церковної" мови, канонів і Заповідей Божих Москва і Київ


Пам'ятаю, скільки книжок було написано про те, що тільки канонічний, давньосхідний, віками настояний на святості іконопис тільки й можна вважати іконою. Все решта – профанація, навіть знущання з ікони. Найавторитетніші богослови запевняли, пояснювали, аргументували невідпорними доказами, але Господь знищив усі їхні мудрування вищим законом – любов'ю – і явив чудотворіння тих ікон, які зневажали фахівці. Церковним Собором було заборонено написання ікон Бога Отця. Але найславетніші монастирі й понині красуються цими іконами, ставлячи їх на найпочесніше місце.

Є кілька чудотворних ікон Божої Матері із забороненим зображенням Бога Отця. Я не розумію ікон Бога Отця, в мене до них велика недовіра. Я не люблю бароковий, реалістичний, а тим паче псевдореалістичний іконопис, я люблю канонічний (візантійський, давньоруський) і стою на боці запеклих його адептів. Але я дуже ризикую вступити у протиборство зі своїм Господом. Обожнювати форму – це справа язичників (з одного боку) і фарисеїв (з іншого). І, можливо, тому й попускає Господь іноді дуже болісні для нас зміни традицій, обрядів, стилів, будь-яких форм – щоб ми не обожнювали свої уподобання і не ставили передання отців на одному рівні (якщо не вище) догматів і заповідей Божих.

Як важливо нам пам'ятати, що більшість святих були порушниками канонів, порушниками усталених традицій. А найбільшим порушником – Сам Господь. У голові нашій постійно не вкладається, що «жодна риска Закону не може пропасти», але при тому – «субота для людини, а не людина для суботи». Благодать Божа постійно примушує суботу служити людині – і це страшенно заважає і дратує борців за нерушимість суботи. Скільки святих постраждало через боротьбу духовних осіб – більшості! – за «православ'я», за канонічність! Які тільки звинувачення не закидали преподобному Серафиму Саровському! А як було розчавлено, знищено «гнилу ідеологію» преподобного Ніла Сорського! А як зганьбили й замучили у «православній державі» канонізованого тепер святителя Арсенія (Мацієвича)! І це ж хтось (хтось із духовенства!) розповсюджував, аргументував і серйозно аргументував.

А люди вірили, що ті святі насправді порушники Закону, вороги Церкви – і далі розносили той аргументований сморід. Боже, борони нас усіх від такої омани, від такої сліпоти, від такої запеклості, від довіри наклепникам, які завжди покривають неправду благочестивим вбранням і виставляють як боротьбу за істину! Як легко повірити в те, що людина смертно згрішила проти Бога і пішла проти Церкви! Як картали святих Кирила та Мефодія за їхнє «нововведення»! І хто картав! Хто боровся за «істину», хто стверджував, що вони руйнують трохи не саму віру православну своєю неблагословенною і неканонічною мовою – хіба не найкращі знавці православ'я?

Хіба не духовні вчителі віри, просвітителі народу українського? І чи бракувало їм аргументів та «священної» ревності? Що довелося витерпіти преподобним, яку ганьбу, яку зневагу, які звинувачення! Але Сам Господь посоромив обвинувачів. Слава Богу, нам відомі не лише наміри сатани, але й багато з його технологій. Ми ж і по собі знаємо, як часто «праведні» наші ідеї і «ревне служіння істині» обертаються насправді війною проти Істини. Я намагаюся дати собі відповідь, на чийому боці я була б у часи святого Іоана Золотоустого – на боці «секти іоанітів» чи на боці всевладного, бездоганно православного Феофіла Олександрійського. Уся Вселенська Церква – і Східна, і Західна, крім єдиного папи Інокентія – була на боці Феофіла. І ще міркую: як «іоаніти» (багато з яких — канонізовані пізніше святі) могли довести ВСІЙ ЦЕРКВІ свою невинність, невинність свого двічі відлученого церковними соборами святого отця?

Якою аргументацією можна перемогти отця неправди? Ніякою! Що можна довести йому? Нічого! Перемагає і доводить – Господь. І все ставить на свої місця, незважаючи на те, чи подобається це комусь, чи ні, чи згодні, чи не згодні з Ним, чи збігалося це з чиїмись міркуваннями, планами й розрахунками, чи ні. Перемагає Любов, Яка діє в Церкві, у всіх православних церквах. Усі пристрасті, залізні докази, грандіозні поховання правди Божої і остаточні перемоги сатани над святими – все це зникає, розвіюється, обертається на порох, оголюючи сором і ницість самовпевнених переможців. На диво будівельникам гробниць для святих – ті святі воскресають і залишають працю могильників марною і вельми ганебною. Ще кілька думок щодо «церковної» мови.

Будь-яка мова створена Богом і дана людям для молитви, для Богослужіння. Будь-яка мова – дар Божий, як мати, як Батьківщина, і в будь-якій мові є все необхідне для розуміння і славлення Бога. Знаючи це, як ми можемо вважати якусь мову непридатною для звершення таїнства, принижувати її вартість перед іншою? Не мова принижує молитву, але ми принижуємо мову, використовуючи її не за призначенням, мова ж залишається святим даром – для молитви. Господь заповідав, щоб ми молилися не якоюсь однією «найсвятішою» мовою, але щоб славили і благали Його усіма мовами: "парфяни і мідяни, і еламіти, і жителі Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту та Азії..." /Діян. 2:9-10/ – і жодна мова не мала недостатку! У нашій рідній мові є все, щоб висловити найвищі, насвятіші почуття, вона не є якоюсь недосконалою, вона є тільки занедбаною. І ця занедбаність – перш за все молитовна – це наш гріх: синів і дочок своєї Батьківщини.

Не може бути зараз українська богослужбова мова кращою за церковнослов'янську, бо й церковнослов'янська від початку не була досконалою. Хто з освічених слов'янських подвижників не правив церковні книги? Скільки малих і великих реформ пережила ця мова, щоразу віддаляючись від давньокиївської, якою молилися всі святі Києво-Печерської Лаври, святителі і чудотворці Петро (Могила), Феодосій Чернігівський, Димитрій Ростовський, Іоасаф Білгородський, Інокентій Іркутський – сотні наших святих, – і наближаючись до російської... Уся Церква творить мову, бо мова живе, як і церква живе. Не якісь окремі люди творять мову, а тільки Церква, і тільки творення на базі рідної мови не є насильством над тим чи іншим народом. Чомусь мені, на відміну від більшості наших знайомих, церковнослов'янська мова від початку була зрозумілою і близькою. Мене вражає духовне багатство цієї мови, але богослужіння українською мовою для мене (як і для мільйонів українців) – це не зубожіння, а навпаки – незамінне збагачення. Ця мова для мене свята. Ця мова освячена Літургією, тією повнотою, яку не можна вимовити.

Але слово, яке проходить крізь серце, розширюється і розширює його, розширює саму мову. Мову, як і людину, змінює і оживотворює молитва. І останнє міркування. Упродовж 141 року Московська «самосвятська» церква висвячувала, хрестила, миропомазувала (де вона брала миро?), відспівувала (куди йшли ті душі, враховуючи купу єресей, що зароїлися в цій Церкві?); два-три покоління життя поза вселенським православ'ям – від народження до смерті! Про яке переємництво можна говорити після цього[1]?! Але Господь виправдовує Її, допускає, милує, приймає... І навіть, у доказ сили Своєї благодаті, приймає без перевисвяти, перемиропомазання[2]... Тому що Бог діє всемогутньою силою любові і прощення, а не фарисейським законом інквізиторської диктатури і карного кодексу, що дозволяє душити брата за сто динаріїв, щойно отримавши прощення боргу в десять тисяч талантів /Мф. 18:24-28/. Там, де війна з порушниками закону самих порушників закону, де наклепи й постійне розпалювання непримиримої ворожнечі – там немає ні Бога, ні Церкви Христової, бо Церква Його не в межах закону, а в безмежності благодаті (не означає це, що закону непотрібно, а лише те, що ім'я єдиному Законодавцю – Любов, котра більша за закон). Я зрозуміла нарешті (10 років мені знадобилося на це), що все навпаки! Усе, про що говорить зараз Московська Церква (сучасні виноградарі цього Божого винограднику), звинувачуючи нас у розколі, неканонічності та інших смертних гріхах, треба перевернути з голови на ноги, бо воно перевернуте з ніг на голову.

Бо вони біле називають чорним, а чорне – білим, точнісінько як їхні перші тепер союзники – комуністи (це символічно!), «конотопська відьма» та інші, уславлені своєю «побожністю» «захисники православ'я»[3]. І можу сказати, як багато хто зі щирих адептів Російської Церкви: мені боляче за цю Церкву – за те, що роблять зі своєю паствою засліплені війною пастирі, як паплюжать саме поняття «православ'я» і «православний»... «Меч їхній увійде в серце їх і зброя їх поламається», і рано чи пізно впадуть у ту ж яму, що її так невтомно копають для нас. Інакше не буває.
 
Автор: Ганна Куземська

Примітки до тексту:
[1] А скільки після того було брутальних порушень канонів – і ніколи не було покаяння! Цікаво підрахувати, скільки разів можна було «законно» виклясти цю Церкву заради смертних і нерозкаяних гріхів проти Церкви Її керманичів?!

[2] Яка непоправна з погляду фарисеїв помилка! Чим же вони, крім замовчування правди, доведуть тепер своє переємництво? Якщо вони не вірять у силу Божу, якщо відкидають священство за чином Мельхиседековим!..

[3] Не даремно ці «борці за православ'я» називають всіх мирних захисників української державності фашистами та слугами диявола – не могли б вони навіть додуматися до цього, якби не не були винні в цьому самі! І справді, виступи їхні не багато чим різняться від божевільної фашистської чи більшовицької пропаганди! І справді, кому іншому, крім диявола, вони служать? Але саме на ці політичні сили спирається зараз Російська Церква. Це – її «коні й колісниці». Ох, не надійна це сила!.. 

 

 

 

 

 

Нова версія офіційного сайта УПЦ Київського Патріархату

СТАТИСТИКА

© 2006 Прес-центр Київської Патріархії